Велосипедистка зі Знам’янського району: Моє найдовше у житті тренування тривало 5,5 годин

maruschuk33 червня за ініціативою ООН відзначають Всесвітній день велосипеда. Шість років тому Алла Марущук із села Мошориного Знам’янського району обрала велосипед для занять професійним спортом, коли прийшла займатися у відділення велоспорту Знам’янської районної КДЮСШ (велоклуб «Рос Агро»).

Шістнадцятирічна Алла Марущук родом із Мошориного, тут робила перші кроки у велоспорті, здобувала перші перемоги, а з осені 2018 року навчається у Донецькому вищому училищі олімпійського резерву імені Сергія Бубки та виступає за збірну Донецької області, а також перебуває у складі збірної України серед юніорок по шосе.

— Пропозицію представляти Донеччину я отримала, коли виступала на чемпіонатах України і мене помітив тренер Донецької збірної Валерій Красов. Тренування у Мошоринському відділенні і тренування у складі збірної — це різні рівні підготовки: у спортшколі дітям закладають ази, а в училищі і збірній юнаки та молодь вже вдосконалюють результати і демонструють уміння й навики на змаганнях різного рівня. Тому мій перший тренер Вадим Кива схвально поставився до пропозиції щодо мого переходу і так би мовити передав мене Валерію Красову. Мої рідні хоч і в усьому підтримують мене, та на навчання одразу не хотіли відпускати, але врешті погодилися.

Тож зараз я живу у місті Бахмуті Донецької області. Мешкаю в студентському гуртожитку. Більша частина вихованців училища — з Донецької області. Між собою товаришуємо, суперники ми лише на велодоріжках. Мій розпорядок дня наступний. О 7:15 ми прокидаємося, робимо зарядку, снідаємо і йдемо на тренування. Далі обід, тиха година (коли ми відпочиваємо, адже втомлюємося на першому тренуванні), після відпочинку розпочинаємо друге тренування, потім вечеря й о 22:00 — відбій. Також маємо час на навчання, а коли випадає вільний час, я люблю читати поезію українських — Шевченка, Франка та світових — Пушкіна, Єсеніна — класиків.

На змагання і збори ми виїжджаємо дуже часто, у середньому раз на два тижні, звісно, це не стосувалося періоду карантину.
Усі старти різні, але я ніколи не забуду свої перші змагання, хоч це і були звичайні перегони між вихованцями нашого відділення. Мене чверть години тому як зарахували до відділення, видали велосипед, до педалей якого я не діставала ногами, а на його сідлі я провела всього 15 хвилин, але змагання є змагання, тим більше, заради них, зрештою, я й прийшла у велоспорт. Тож я стартувала, сповнена радісними емоціями і натхненням, аж тут бачу директора своєї загальноосвітньої школи, починаю йому махати і кричати «добрий день» — і влітаю в дерево. До мене підбіг тато, обдивляється мене, а я безупинно плачу. Він запитує, чи у мене щось болить, чи немає раптом перелому, на що я відповідаю, що нічого не болить, а плачу — бо… не виграла змагання. А шрам від того падіння є і досі. Взагалі, велоспорт — досить травмонебезпечний вид спорту, але від травм не вбережешся ніяк.

Від тих перших змагань минуло наче небагато часу, але на сьогодні я майстер спорту України з велосипедного спорту по шосе, триразова чемпіонка України з треку, чотириразова чемпіонка України з маунтинбайку, багаторазова чемпіонка України з шосе і кросу у категорії юніорки, також я чемпіонка України по велокросу серед жінок. Окрім змагань в Україні у 2019 році я брала участь у XV літньому Європейському юнацькому олімпійському фестивалі в Баку (Азербайджан), де в індивідуальній гонці на час посіла V місце. Мені не вистачило 5 секунд до ІІІ місця, уважаю, я дещо помилилася у побудові тактики перегонів.

Моє найдовше у житті тренування тривало 5,5 годин. Швидкість у ньому була невелика, але я разом з товаришками подолала 250 км, таким чином розвиваючи витривалість. А для себе особисто тоді я підтвердила, що маю терпіння. Коли приїжджаю у Мошорине на канікули, завжди приходжу у відділення: тренуюся разом з іншими вихованцями, спілкуюся з улюбленим першим тренером, а зв’язок телефоном підтримую з ним постійно — він завжди в курсі моїх спортивних досягнень і невдач.

Хоч інших дитячих спортивних гуртків чи секцій, окрім велоспорту, у Мошориному немає, але мені вони були не потрібні: мені завжди подобалося їздити на велосипеді й у мене було багато енергії, яку я хотіла яскраво реалізовувати. Тож з восьми років я мріяла прийти на заняття з велоспорту і розпочала їх, коли мені нарешті виповнилося 10 (розпочинати заняття можна було з 10-річного віку). Я одразу мала наміри перемагати, а не прос-то займатися. І моя жага до перемоги зростає разом зі мною.

Дітям, які роздумують, іти їм на заняття велосипедним спортом чи ні, можу запропонувати мій авторський (складений на основі власного досвіду) невеликий тест і відповісти на питання: чи є у вас бійцівські якості, терпіння, сила волі і стремління до перемоги. Якщо усі відповіді позитивні, тоді можете у вересні йти записуватися у відділення велоспорту вашої місцевої спортшколи і набувати практичних знань та, звісно, перемагати!

Я ж хочу подякувати моєму батькові Сергію Марущуку та першому тренеру Вадиму Киві, які розділяють мою любов до велоспорту і вірять у мене.

Незабаром у Алли Марущук день народження, тож хай усі її амбітні велоплани вдало реалізуються!

Тетяна Юганова, Вісник Кіровоградщини

 42 – загальна кількість переглядів, з них 1 перегляд (и, ів) сьогодні